1. Адвентизм як феномен світового християнства          

Назва Церкви Адвентистів Сьомого Дня походить від головних засад її віровчення. Це, передусім, віра у близькість Другого пришестя Ісуса Христа, або адвентус (лат. - пришестя), а також - дотримання Суботи, сьомого дня тижня як Божого дня, присвяченого поклонінню. І перша і друга засади ґрунтовані на священному фундаменті Біблії, відтворюють її ключові моменти. Перший момент - віра у надприродне походження людини та її пожиттєвий зв'язок зі своїм Творцем, що акумульовано у Божому Законі. Другий - впевненість у сповненні Божих обітниць через особливу місію Христа, покликаного втілити Божий план по спасінню людства. Адвентисти сьомого дня (АСД) переконані, що лише вірою в спасаючу місію Ісуса Христа і дотриманням Божого Закону людина здатна виконати Його волю, виявлену в Законі, і з'єднатися з Небесним Отцем. І в цьому вони вбачають свою невід'ємну духовну спільність з усією християнською Церквою, яку залишив Христос на землі до часу Свого повернення.

Як і будь-яка релігійна спільнота, що вірує у Божественність Ісуса Христа, Його викупну місію і Друге пришестя, Церква АСД (ЦАСД) веде свій початок від першої Христової Церкви. Її виникнення адвентисти вважають закономірною історичною подією, передбачуваною в Біблії. У Слові Божому можна прочитати про те, як Вселенською Божою Радою був ухвалений План Спасіння. Цей Божий план засвідчено у приході Спасителя на землю: перший раз - для життя з людьми і смерті за їхні гріхи; другий - щоби дати вічне життя тим, хто прийме Ісуса як свого Спасителя. Це здійсниться, коли Новий Єрусалим зійде на Землю. другий - щоби дати вічне життя тим, хто прийме Ісуса як свого Спасителя. Оновлена Земля буде кращою за ту, що була створена на початку. Отже, вже з біблійних часів наші прабатьки були "адвентистами", тобто тими, хто чекає приходу Сина Божого на землю для здійснення плану Спасіння.

В кожному поколінні діти Божі чекали приходу Месії. Можна лише уявити, з якою радістю Адам слухав пророцтво патріарха Єноха: "Ось іде Господь зі Своїми десятками тисяч святих, щоб суд учинити над усіма..."(Юди 14-15). Це означає, що патріархи звіщали "адвентус". Приходу Христа-Месії чекав вибраний народ, або Церква, що називалась "Ізраїль". Читаючи уважно Писання старозавітних пророків, неодмінно чуємо в їхніх словах останню Триангельську вістку.(Обявл 14;6-12) Тримаючи на руках Малятко-Спасителя, великий натхненник "адвентусу" Симон, який жив на межі Старого і Нового Завітів, або, за сучасною термінологією, на початку нової ери, сказав: "... бо побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував перед всіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля!" (Лука 2:30-32).

Проповіді Ісуса Христа також були адвентистськими, тому охоплювали всіх, хто Його бачив і чув, особливою всепереможною надією: "І побачать вони Сина Людського, Який йтиме на хмарах небесних..." (Матв.24:30, 44). Отримавши силу Духа Святого, Христові апостоли з великою ревністю почали проповідувати цю надію (Об'явл.1:7). Вістка про Друге пришестя Христа була настільки беззаперечною, що перші християни сподівалися побачити Його ще за свого життя, і апостолам доводилось навіть переконувати їх, щоб не "хвилювалися зараз умом... ніби вже настав день Господній" (2Сол.2:2). У будь-яких обставинах ця Вістка завжди була актуальною в християнській Церкві. Коли вона стихала, Господь знову нагадував про неї через Своє Об'явлення (3:11;22:7,12,20): "Я прийду незабаром!"

Надійшла урочиста подія, яка мала знаменувати в 1844 р. початок кінця історії світу, останній час. Але за біблійними пророцтвами на Небі почався суд, або очищення Небесного Святилища (Дан.8:14), що передує Другому приходу Христа. В зв'язку з цим в різних країнах світу Бог спонукав і сьогодні спонукує Своїх вірних посилити адвентистську вістку, щоб у такий спосіб пробудити свідомість людства.

Проповідь актуальної есхатології пройшла довгий і тернистий шлях. До неї звертались віруючі різних церков і релігійних рухів, християнські мислителі і вільнодумці. Були серед них і такі, що замислювалися над причиною відмови християн від Четвертої Заповіді (святкування Суботи). В Західній Церкві ними були єретики раннього і пізнього Середньовіччя - катари, або альбігойці, в Східній Церкві - павликіани, богоміли, стригольники, феодосіяни. Особливої гостроти боротьба за Божу вістку набула у період Реформації і постреформаційних рухів, які знаменували вихід на світову арену Протестантизму. Чимало реформаторів і протестантських діячів, вірних Євангельській Істині, розуміли, що без дотримання її "нерву"? - Божого Закону - годі сподіватися на повноцінне існування самої Христової Церкви, на сповнення нею Господньої волі. Про небезпеку занедбання Божих настанов палко попереджали П'єр Вальдо і Ян Гус, Мартін Лютер і Жан Кальвін, про швидке повернення Господа нагадували хіліасти - учасники гуситських війн і повстань анабаптистів. 

Й пізніше, у XVIII ст., серед англійських християн було утворено групу людей, які вважали дотримання Суботи невід'ємним принципом вірності Ісусу. До неї входили, наприклад, придворний лікар Пітер Чемберлен і депутат англійського парламенту Томас Бемфілд. А із 43 віруючих, які підписалися під рішенням про створення громади християн сьомого дня у Піннер Холлі в Лондоні у 1676 р., було 27 жінок. Проповіді "суботників" мали неабиякий вплив на англікан, кальвіністів, пуритан, баптистів, в середовищі яких почали утворюватися нові групи прихильників Суботи. Вони терпіли утиски не лише з боку світських, а й церковних влад. І такою була доля багатьох християнських вільнодумців в усій Європі. 
Переслідували і тих християн, які висловлювали сумніви стосовно окремих догматів, встановлених у Західній і Східній Церквах впродовж тривалого періоду оцерковлення та формалізації духовного життя. Так, гуманісти епохи Відродження (католики Гійом Бюде, Марсіліо Фічіно, Франсуа Рабле, протестанти Бонавентура Деперьє та Етьєн Доле) і Реформації (Фауст і Лелій Социни, Георгій Бландрата, Франциск Станкаро) розгорнули дискусію про смертність душі, поставивши її на рівень серйозної богословської проблеми. Вона мала неабияке значення для з'ясування чинності посмертної винагороди до Другого пришестя Господа та Його суду. У XVII-XIX ст. цю дискусію продовжило чимало просвітителів Західної і Східної Європи. Внаслідок жорстоких переслідувань інакомислячих, багато з них змушені були емігрувати у Північну Америку.

З новою силою адвентистська вістка зазвучала у новітній час. Її знову проголошували люди, що належали до різних християнських конфесій, але всіх їх Бог однаково спонукав публічно нагадувати про наближення Господнього Дня. Так, на початку XIX ст. проповідь "адвентусу" пролунала на Середньому Сході, її автором був служитель Єпископальної Церкви Джозеф Вольф. На Британських островах цю вістку проголошували відомий проповідник Англіканської Церкви Едвард Ірвінг і понад 500 його однодумців. А священик Римсько-Католицької Церкви Мануель де Лакунца невтомно нагадував про Друге пришестя Христа в Південній Америці.

Та найбільш активним був у своїй діяльності баптистський проповідник Вільям Міллер (1782-1842) - колишній фермер зі штату Нью-Йорк, який закликав кожну людину ще раз вдуматися у знаменні слова: "...Я знову прийду і заберу вас до Себе..." (Йоан.14:3). Виходячи зі свого розуміння біблійного пророцтва, Міллер передбачав, що Друге пришестя Христа відбудеться 22 жовтня 1844 р. Коли ж вказаного дня Христос не повернувся (цей день адвентисти називають "Великим розчаруванням"), багато прихильників Міллера продовжили ретельне вивчення Святого Письма. Попри пережите розчарування, щирі християни не полишали віри у Господню обітницю. Виходячи з незаперечних свідчень біблійних пророків та Триангельської вістки (Об'яв.14:6-12), що так промовисто висловлена в усьому Слові Божому, особливо в Об'явленні Ісуса Христа апостолу Йоанові, ці віруючі зрозуміли - передбачення Міллера торкались не кінця світу, а початку Божого Суду на Небі, який завершиться Другим пришестям Христа. Їхні погляди на Біблію підтримало чимало авторитетних християнських діячів в різних країнах світу. Так, доктрину про "Небесне святилище" (Євр.8:1-5) пропагували Х.Едсон, О.Кроужер, Ф.Хан, а на додержанні Четвертої Заповіді - "Пам'ятай день суботній, щоб святити його!" (Вих.20:8) - знову і знову наполягали Дж.Кук, Т.Пребл, Й.Бейтс, подружжя Джеймс та Еллен Уайт.

Коли Уїльям Міллер розпочав свої проповіді, йому повірило близько 100 тис. американців, однак багато з них у далекі 40-і рр. XIX ст. зрадили свої сподівання. А чимало віруючих об'єдналося навколо Йосифа Бейтса та Еллен Уайт. Вони організували молитовні зібрання, під час яких вивчали Біблію, поступово зміцнюючи віру. З цієї групи осіб невдовзі і було створено нову християнську спільноту. Всесвітня Церква Адвентистів Сьомого Дня, таким чином, є доктринальним спадкоємцем міжконфесійного міллерівського руху, започаткованого 1830 р. у Сполучених Штатах Америки. Прийняття ж назви - адвентисти сьомого дня - відбулося ними у 1860 р., а датою офіційного заснування своєї Церкви вони вважають 1863 рік. На той час кількість прихильників молодого протестантського руху становила 3,5 тис. членів, що були об'єднані у 125 громад.

У тому ж 1863 р. на конференції в місті Батл Крик, штат Мічиган, прийнято Символ віри та Статут Церкви із 9-ти статей й зорганізовано Генеральну Конференцію АСД. Остання відтоді й понині є керівним і координаційним центром світового руху адвентистів сьомого дня. З 1870 р. зусиллями Генеральної Конференції розпочато діяльність перших місій в Європі. У 1885-1887 рр. утворено адвентистські місії в Австралії, Азії, Африці, а 1866 року відкрито перший Інститут з проблем здоров'я. У 1874 р. Церквою засновано Коледж Батл Крик, а у 1876 р. - Інститут реформи здоров'я, відомий сьогодні як Санаторій Батл Крик. Адвентистський Медичний центр Університету Лома Лінда став одним з провідних закладів, в якому здійснюють операції з пересадки серця. У 1849 р. побачив світ перший номер вісника "Істина для теперішнього часу", а з 1850 р. й понині регулярно виходить часопис Генеральної Конференції "Adventist Review" ("Адвентистський огляд"); 1882 року вийшла перша адвентистська книга, розрахована на масового читача, - "Роздуми над книгами Даниїла та Відкриття". У 1878 р. утворено Міжнародний союз суботніх шкіл, через два роки - Міжнародний молодіжний союз АСД. З 1909 р. під керівництвом Генеральної конференції діє Міжнародна програма домашнього навчання. 1950 рік був початком телевізійного служіння ЦАСД, а 1956-й - всесвітньої Адвентистської служби допомоги і розвитку (АДРА), що здійснює широкомасштабну філантропічну діяльність в різних частинах земної кулі. 1971 р. засновано радіо- і телецентр АСД у Каліфорнії, у 1985 р. - служіння адвентистських капеланів. Адвентисти сьомого дня мають централізовану систему освіти, що у 2002 р. налічувала 5612 шкіл, 87 вищих навчальних закладів, потужну мережу медичних установ (655 лікарень, клінік, медико-профілактичних і оздоровчих закладів), 35 фабрик здорового харчування. Церква відома також своєю просвітницькою діяльністю; щороку 56 церковних видавництв АСД, розташованих у різних країнах, друкують релігійну та науково-освітню літературу. 

Найвидатнішим діячем члени Церкви вважають Еллен Уайт, яка ще в юному віці брала участь у міллерівському русі, а пізніше діяла в якості проповідниці та письменниці. Адвентисти і раніше і тепер розглядають її як особу, праця якої була особливим чином керована Богом. Через Свою вісницю Бог спрямовував загальну течію богословської думки, оберігаючи її від помилкових поглядів і людських доповнень. Завдяки цьому в Церкві Адвентистів Сьомого Дня склалась струнка доктринальна система, ґрунтована на біблійних засадах, а тому Церква позбавлена внутрішніх ідейних суперечностей та єретичних учень, властивих багатьом іншим релігіям і християнських течіям. Вивчаючи Біблію та втілення її святих ідей в історії всесвітньої Христової Церкви, Еллен Уайт під впливом Святого Духа побачила, якою мірою чисте Євангельське вчення потребує захисту від популярних світських перекручень, псевдовчень і релігійного фанатизму. Не будучи офіційним керівником Церкви, вона завжди залишалась її ідейним натхненником.

Вподовж свого сімдесятилітнього служіння Христовій Церкві Еллен Уайт написала 45 об'ємних теологічних досліджень з Біблії та різних аспектів духовного і суспільного життя. Головною темою літературної і проповідницької діяльності Уайт була її віра у викупну жертву Христа. Про це вона переконливо розповіла у книгах, відомих сьогодні усьому світові, - "Наочні уроки Христа", "Дорога до Христа", "Нагорна проповідь", "Патріархи і пророки", "Пророки і царі", "Дії апостолів", "Велика боротьба" та ін. Водночас із Біблією праці Уайт передають волю Божу усім людям, адже звертають увагу на ті дорогоцінні біблійні істини, котрі для багатьох християн залишились непомітними, маловідомими чи незрозумілими. Еллен не вбачала свої праці джерелом якогось "нового світла", а лише нагадуванням про Божу Істину - "меншим світом", що веде до великого - Біблії, яка пробуджує свідомість людей в їхніх пошуках правди. Маючи Божественний дар Духа Пророцтва, вона пояснювала основні моменти, пов'язані з останніми подіями земної історії, що описані в Біблії.

Еллен Уайт допомогла визначити не тільки теологічні засади Церкви АСД, а й розробити її прихильниками гармонійний християнський світогляд, заснований на цілісному (голістичному) підході до життя. Відповідно до нього, духовний розвиток особи є невіддільним від її розумового, емоційного і фізичного здоров'я. А особисті стосунки з Богом розглядаються такими, що тісно пов'язані з усіма аспектами буття людини - її внутрішнім світом, ідейними переконаннями, духовною і тілесною чистотою, її прагненнями і мріями, а також сімейним, громадським і суспільним життям. Тому робота у царині медицини, освіти, філантропії визнана адвентистами сьомого дня таким же важливим свідченням про Христа, як і участь у богослужінні,проповідь служіння Богові та дотримування Його Закону. А буденна церковна і позацерковна практика пересічного віруючого розглядаються в Адвентизмі не менш гідними, ніж праця пастора чи іншого духовного служителя. Внаслідок цього історія Адвентизму позначена внеском у розвиток протестантської думки, духовної освіти, педагогіки, науки, медицини. 

Сьогодні Адвентизм Сьомого Дня - це потужний релігійний рух всесвітнього масштабу, який має свої церкви у 220 з 236 країн, визнаних Організацією Об'єднаних Націй. За даними 2002 р., у світі налічується понад 12 млн. членів Церкви, що розмовляють 717 мовами і тисячею діалектів. Національно-культурний склад Адвентизму відображає глобальний характер його місії. Окрім європейців, канадців та американців, 23% членів ЦАСД сьогодні африканці, 30% - іспаномовні мешканці планети, 14% - жителі Східної Азії, 11% - Ближнього Сходу. 

Щороку до цієї християнської спільноти приєднується майже півтора мільйона нових членів. Хоча перша адвентистська громада виникла у США, вже наприкінці ХХ ст. кожнийі дев'ятьий із десяти членів ЦАСД мешкавли за межами Північної Америки. Церква привертає увагу невіруючих людей та віруючих інших релігій незмінністю своєї проповіді про апокаліптичне Послання (Об'явл.14:6-7), дотриманням біблійних засад - доктрин про Трійцю, Божественність Ісуса та спасіння лише через Його заслуги, а також вченням про святість усіх Божих Заповідей, у тому числі найбільш занедбаної Четвертої Заповіді. Приваблює багатьох і здоровий спосіб життя адвентистів, їхнє піклування про духовне і фізичне здоров'я своїх співвітчизників, всезростаюча благодійницька та освітня діяльність.

ЦАСД має доволі розгалужену структуру, що постійно вдосконалюється відповідно до розширення її ареалу. В ній утворено 12 світових центрів - відділень Генеральної Конференції-дивізіонів, які поділяються на регіональні поля - уніони, конференції, місії. Серйозну перспективу має Церква АСД в колишніх соціалістичних країнах. Так, нещодавно вона відсвяткувала свій 100-річний ювілей в Румунії. Тут кількість членів Церкви сягає 70 тис. осіб, а її історія тісно пов'язана з діяльністю адвентистів України. З України прийшла Триангельська вістка до Польщі, де сьогодні діє адвентистське братство, що налічує 5,5 тис. членів. Майже 600 громад і 56 тис. адвентистів в Російській Федерації. Остання входить до складу Євро-Азійського дивізіону, має 10 регіональних конференцій, на теренах яких працюють духовна академія, два вищих навчальних заклади, низка семінарій і загальноосвітніх шкіл, заснованих адвентистами. Та найбільшою в Євро-Азійському дивізіоні є Церква АСД України, котра відсвяткувала вже свій 115-річний ювілей. Поряд з іншими братствами Східної і Західної Європи, вона є частиною великої всесвітньої християнської родини. 
А що ми знаємо про Церкву Адвентистів Сьомого Дня в Україні? Чи є вона елементом вітчизняної історії? Якими є духовне життя і релігійні переконання її прихильників? І яку роль відіграє ця протестантська спільнота в сучасній Україні? 

2. Суспільно-культурні передумови Адвентизму у вітчизняній історії

Більш як 1000 років тому християнські місіонери з Візантії, а потім і Рима прийшли в Київську Русь, щоб навернути наших прабатьків від язичництва до Христової віри. У XVI-XVII ст. Господь знову покликав на слов'янську ниву своїх місіонерів - протестантських проповідників, які знайшли в українських землях сприятливий ґрунт для сіяння Божої Істини та чимало однодумців з місцевого населення, котрі сповідували ідеї, у багатьох елементах близькі сучасному Адвентизму. Немає сумніву: ранні вісники були послані Самим Богом, і Господь із вдячністю прийняв працю тих, хто працював на Його ниві протягом цих століть.

В кінці XIX ст., внаслідок нового світового пробудження в християнстві, розпочатого проповідями Уїльяма Міллера, адвентова вістка вже у повний голос залунала в українських землях. Люди різних конфесій знайшли в ній те, що повернуло їх до Заповідей Божих, зміцнило віру у сповнення обітниць Приходу Творця.

Відомо - жодна релігія не виникає одразу в готовому вигляді й у своєму розвитку передбачає якийсь початковий етап, за якого закладаються її духовні підвалини та ідейний фундамент. Цей етап може тривати досить довго. Історія релігійних процесів в Україні доводить - передумови виникнення Адвентизму тут також існували здавна, головно в церковно-опозиційних ученнях і єретичних* рухах, що характерно і для інших регіонів Європи. Це засвідчує не лише загальність, а й конкретність в еволюції тієї чи іншої конфесії, відтак - не лише універсальне, а й національні коріння Адвентизму. В Україні його "духовні прориви" можна побачити в проповідях окремих єретиків, позацерковних спільнот і течій, речників Православної Церкви, особливо ж після розвитку тут реформаційних учень і створення ранніх протестантських осередків. Причому, цей попередній етап мав кілька хвиль.

У XV-XVII ст. відбувалося, по суті, закладання духовних підвалин протестантизму(виділено Любащенко В І) в Україні, спричинене, з одного боку, загальноєвропейським ренесансним процесом і Реформацією, їхніми відчутними проявами у вітчизняній культурі. А підготували ці впливи західно- і східноєвропейські раціоналістично-єретичні рухи. З іншого боку, ціла низка опозиційних течій, що набули розвитку у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій, виступили в національній історії й цілком оригінальними. Вони мали вітчизняне коріння, спирались на автохтонну культуру, доводячи цим наявність у ній глибоких передумов духовної реформи. 

Відомий факт перебування XIII-XIV ст. у Чехії та Південній Польщі громад катарів. XIV-XV ст. у прикордонних з Україною землях діяли флагеланти (бичувальники). Польський хроніст Андрій Венґерський пише про вальденсів у Чехії, Моравії, Польщі, згадуючи про існування у 1330 р. колонії прихильників цього євангельського руху у передмісті Кракова. 1506 року у Львові інквізиція здійснює аутодафе над трьома єретиками з Чехії, котрі проповідували ідеї, близькі радикальним передреформаційним течіям . Заперечуючи сакральне значення церковного інституту, окремі засади християнської ортодоксії, систему зовнішньої обрядовості і, водночас, стверджуючи гідність людини, її можливості у пізнанні Божої Істини, єресі розхитували підвалини офіційної Церкви, виступаючи провідниками нових ідей. Чимало з цих опозиційних течій наполягало на поверненні до Закону Божого, а відтак - актуальності Старого Завіту, несправедливо занедбаного Церквою. Вони насмілювалися поставити під сумнів й усталені догмати, яким не знаходили підтверджень у Біблії. Своїми палкими проповідями єретики нагадували про близький прихід Господа і неминучість покарання тих, хто спотворив Його вчення. 

Особливу роль серед єресей, які мали вплив на Україну вже з XIII-XIV ст., відіграв рух богомілів, з якого вийшли катари (альбігойці) й патарени, що їх об'єднував дуалістичний світогляд. На думку деяких авторів, у богомільстві слід шукати зародки руху стригольників і "зжидовілих" . При цьому важливо підкреслити: богомільство виступило як оформлена ідейна та організаційна опозиція Православній Церкві. Його прибічники відмовились від багатьох віросповідно-культових канонів Православ'я, відвідування храмів, дотримання церковних свят; визнавали лише молитву Господню і деякі пости. Натомість рух приваблював багатьох, навіть представників нижчого кліру, своїм етичним змістом, проповіддю духовного аскетизму, що відповідало настроям незадоволення соціальною дійсністю та Церквою. Вчення богомілів ґрунтоване на ідеї абсолютної протилежності світових начал (добра і зла), яку вони переносили не тільки на видимий, а й невидимий (духовний) світ. У їх постійній боротьбі вбачали продовження подій, описаних у Старому Завіті, з якого особливо шанували Псалтир і пророчі книги як свідчення обов'язковості перемоги доброго світу над злим. Вважаючи себе представниками першого, відкидали все, що є продуктом злого начала; невизнання Церкви та її атрибутів виступало логічним висновком цієї біблійно-етичної аскези. Чистота євангельської віри для богомілів означала, по суті, подвижницьке, гідне своєї належності до світу добра існування. В цьому закладались основи нових світоглядних понять (заперечення зовнішнього авторитету, пошук духовної автономії) та ідеалу активної особи, здатної до етичного вдосконалення, подвижництва і самостійного служіння Господові.

Попри свою опозицію, богомільство виступило елементом православної культури, що зумовило його успіх саме у візантійсько-християнському ареалі та певний відгук в українській усній і писемній творчості. Зародженню реформаційних процесів в Україні значною мірою сприяв й типологічно близький богомільству рух "зжидовілих", більш відомий як новгородсько-московська єресь. Виникнення останньої зазвичай відносять до кінця ХV ст., коли вона набуває поширення в Росії та відкіля її ідейна система дійшла до нас у розгорнутому вигляді. Однак ранні вільнодумні погляди, близькі вченню "зжидовілих", зафіксовано вже в середині ХV ст. в інтелектуальному середовищі, що тоді сформувалося у Києві. Йдеться про науковий гурток, який складався з представників місцевої освіченої еліти, вчених євреїв і караїмів, котрі для потреб українського загалу перекладали давньоруською мовою філософську і науково-природничу літературу арабо-єврейського і західноєвропейського походження. У цьому знайшли свій вираз паростки гуманістичного мислення, ренесансні віяння, поступова переорієнтація частини тогочасної української еліти на систему нових культурних координат. У світоглядному аспекті науково-перекладацька діяльність київських книжників мала явно вільнодумне спрямування.

Київський гурток співпрацював з місцевою рабинською громадою, членом якої був астролог Михайла Олельковича, сина останнього київського князя Семена Олельковича, Захарія Скара, або Схарія (родом із Каффи). 1471 року Михайла запросили на князя до Новгорода, куди він привіз із собою групу київських учених. Серед них і був Схарія, якого православний полеміст Йосиф Волоцький описує як людину освічену, але таку, що висловлювала погляди, чужі Церкві. Гості "спокусили" новгородського священика Дениса і протопопа Олексія, які понесли їхню єресь у Москву, привернувши на свій бік нових симпатиків.

Вільнодумці відкрито виголосили погляди, опозиційні Православ'ю, створивши самостійні позацерковні осередки. Вони критикували інститут Церкви як прислужниці антихриста, заперечували поклоніння хресту, іконам, вважаючи їх ідолами, що відвертають людину від Живого Бога, істинної віри. Будучи монотеїстами, єретики переконували, що Бог єдиний, а Трійця - продукт людських вигадок. Але вчення Христа, особливо Його Заповіді, що їх бачили прямим продовженням Мойсеєвого Закону, не відкидали, використовуючи їх у критиці Церкви та в обґрунтуванні власних ідей. Тому, особливо шануючи Старий Завіт як головне джерело в аргументації раціоналістичного вільнодумства, Новий Завіт вважали необхідним для практичної реалізації Божого Закону у житті християн. Його сенс бачили, передусім, у дотриманні всіх приписів Декалогу, святкуванні Суботи, запереченні безсмертя душі. У своєму радикальному монотеїзмі Христа вважали людиною, яка добродійним послухом Творцю удостоїлася Господнього усиновлення. Христос - подібносутній Богові-Отцю, Його найкраще створіння. Те, що Він зумів зробити, є прикладом для простої людині, яка також може уподібнитися Христу. Заперечення Божественності Христа єретики пов'язували зі своїм уявленням про спасіння, котре, вважали, людина здатна досягнути і поза Церквою. А такі християнські ідеї, як праведність, обраність, безсмертя душі осмислювали не стільки у богословському, скільки етичному розумінні - через поняття сенсу буття, призначення особи, її пошуку шляхів спасіння. Цим стверджували принцип свободи волі, розуміння людини не пасивною ланкою у ланцюгу надособової (Церква - Бог) спільності, а співучасницею творення добра і себе самої. Зазначене дозволяє "вважати "зжидовілих" однією з християнських єресей, що містила чимало спільного з явищами подібного роду як на Сході, так і на Заході... несучи у собі зародки майбутнього розумового і релігійно-морального прогресу".

Успіх київських прибульців у Росії був підготовлений місцевими опозиційними течіями. Передусім, рухом стригольників XIV-XV ст., якого одні вчені пов'язують з ідейним впливом богомілів і бичувальників, інші - з іще раннім вільнодумством, зафіксованим в анонімних полемічних творах "Слово о лживих учителях", "Мірило праведне", "Трифонівський збірник", у "Посланні ченця Акиндина тверському князю Михайлу Ярославовичу" (датовані 1272-1313 рр.). Звернімося хоча б до "Слова". Його автор полемізує з тими, хто "занеже лихим учением на ересь люди учаху". Але в своїй полеміці сам розкриває погляди, протилежні ідейно-церковній системі. Так, описує непривабливий стан Православ'я, котре перетворилося у "вертеп". І на противагу його вченню підносить поняття "книжного учения" - Слова Божого, що є головним мірилом істинного християнського життя і пізнання Бога, доступного всім віруючим ("вси разумеють спасения Божия. Разумна же учения не изъяснився, и человеком откуда прияти разум спасения?", "доброе же учение приими, аще и от простого слыши"). Проглядається в "Слові" й думка про духовне благочестя, протиставленого зовнішньому служінню ("Ведомо же буди: послушание есть учение, а внешнии же суть иже не имуть ни ерейства, ни дьяконства..."), про право на проповідь не тільки священиків, а й усіх віруючих ("аще добре научить и простый - и то добро", "лепо же есть всем славити Бога и проповедати учение его") . Підкреслюючи думку автора про злиття Духа Святого на всяку плоть, на хористів, читців і взагалі "простих", О.Клібанов оцінює її як перший проблиск ідеї загального священства, що так могутньо прозвучала в епоху Реформації.

Та вже в ученні стригольників ці нетрадиційні ідеї набули досить оформленого вигляду. Критику бездуховності Церкви стригольники конкретизували у запереченні її сакрального значення, упритул підійшовши до протестантської еклезіології. Вони ототожнювали Христову Церкву не з ієрархією та обрядом, а з апостольством, істинним служінням Господу, з втіленням засад Нагорної проповіді. Позаяк останнє, на їхню думку, цілком відсутнє в Православ'ї, то її сама Церква, її собори і священство, таїнства і писання є недійсними. Посягання на підвалини церковного інституту спричинило жорстоке переслідування стригольників. 

Чимало єретичних рухів у східнослов'янському ареалі становили цілий релігійно-опозиційний потік, в якому критика християнської ортодоксії та церковної писемної традиції сягала основ релігійного світогляду, набуваючи часом вкрай радикальних висновків. Сфера поширення цього потоку у ХV-ХVI ст. охопила переважно православний ареал, втім, зачепила і Польщу, Чехію, Угорщину, набувши у різних регіонах різні формовияви. Ця ідейна система знайшла відтворення не лише у поглядах новгородсько-московських єретиків, а й російських вільнодумців Матвія Башкіна, Федора Куріцина, "польських" і "білоруських" братів (социніан).

Переосмислення традиційних учень про безсмертя душі, рай і пекло, відновлення шанобливого ставлення до Закону Божого і Суботи було властиве і феодосіаянам - прихильникам Феодосія Косого, якого вважають автором найрозвиненішого вчення в ідейній системі "зжидовілих" . Після втечі в середині XVI ст. з Росії на Волинь Косому вдалося об'єднати навколо себе однодумців і створити у маєтках шляхтичів Кадіяна Чаплича, Федора Бокія та інших осередок релігійного вільнодумства, ідейно близький радикальним реформаційним ученням. Разом з Феодосієм тут проповідували Ігнатій, Мотовило (мешкав у маєтках князя Костянтина-Василя Острозького і на його прохання підготував письмову відповідь на твір католицького полеміста Петра Скарги), Андрій Колодинський, автор "Листа половця Івана Смери до князя Володимира" - видатної єретичної пам'ятки вітчизняного походження.

Сфера поширення опозиційних течій обіймала значну частину українських етнічних земель: Волинь, Галичину, Підляшшя, Холмщину, Сяноччину, Карпатську Русь. Попри явно єретичні погляди (заперечення Боголюдськості Христа), що виводили ці течії за межі традиційного християнства, останнім належиться і безумовний внесок у релігійну культуру. Вільнодумці були не лише провідниками принципу Sola Scriptura, а його найбільш послідовними виразниками. Вони прагнули абсолютного дотримування Букви і Духу Біблії, неухильного слідування приписам Декалогу. А спробою втілити їх у своє буденне життя доводили дієвість Божих настанов і щирість власних переконань.

Раціоналістичні рухи підготували появу в Україні раннього Протестантизму. Останній глибоко вплинув на православне середовище - як світських (шляхту, міщан, ремісників), так і церковних осіб (полемістів, друкарів, членів Острозького науково-освітнього гуртка). Свідчення цього - писемні пам'ятки, оригінальні біблійні переклади, наприклад, анонімні "Крехівський Апостол" і "Нягівські повчання", низка учительних Євангелій XVI-XVII ст. Зроблені слов'яно-руською, наближеною до народної, мовою, вони просякнуті виразним реформаційним духом. Особливо глибокий вплив нові ідеї справили на простих мирян, що мріяли про більш демократичну, духовно оновлену, очищену від марновірств рідну Церкву. Красномовним прикладом цієї тенденції став братський рух, який, на думку деяких учених, був головним акумулятором реформаційних ідей в українській православній культурі.

Процитуємо вельми цікавий рукопис: "Як та душа жива умірає, а от плоти нераздєлима биває, испитаєт ю господь и ю подобає, враз та в гроб идет и в прах ся обращаєт... И дознаєш сея въистинну правди, читаючи святиє Письма, то єст Вивлею, завжди" . Перед нами уривки анонімного (збережено лише ініціали автора - Г.Т.) твору "Душевник" від 1607 р. У ньому, на основі текстів Старого і, частково, Нового Завітів, уривків з праць православних і протестантських мислителів, а також власних роздумів аноніма, аргументовано ідею смертності душі. Авторство твору належить члену православного Святомиколаївського братства, заснованого 1606 р. у Щебреському передмісті Замостя. Деякі документи братства свідчать: вільнодумні ідеї хвилювали місцевих православних й у першій половині XVII ст. Так, у передмові до метрики, складеної з протоколів 1639 р. братчиком Григорієм Сакевичем і вчителем руської школи в Замості Григорієм Волостовським, читаємо, що братство переживало "а звлаща тых многими гересіами заражоных часов".

Православне кредо автора "Душевника" не викликає сумніву, хоча його погляди вже перебувають під очевидним протестантським впливом. Та ще цікавішою є його критика церковного вчення про душу. Різними цитатами з Біблії та з отців Церкви автор намагається довести тілесну природу ("душа єст чоловік", і "без плоти о душах нигді никто не видал") і смертність душі. Однак анонім при цьому не заперечує Божественного походження душі, бо "кди плоть духом божиим єст оживлена и оздобена, тогда человік єст зуполни в души живой".

Чи були такі погляди поодинокими в православному середовищі? Звичайно, ні. Звернімося до постаті видатного братського діяча Стефана Зизанія. Широко освічена особа, знавець мов, вчений, педагог, проповідник, ректор Львівської і Віленської братських шкіл, автор полемічних творів, що увійшли в золотий фонд української культури, Зизаній у низці своїх праць послідовно обґрунтовує ідею смертності душі. У 8-му артикулі "Пояснення Нікейського символу" ("Катехізисі"), він у цілком протестантському дусі доводить її авторитетом Біблії та власними роздумами над істиною: "Цим артикулом ми засуджуємо помилки тих, які стверджують, що був уже суд і душі грішників терплять муки, а праведники отримали остаточну нагороду, що є проти Письма і самого розуму" . Мислитель переконаний: сумнівно вважати, ніби Христос має судити раз по смерті, а ще раз при кінці світу, бо тоді немає жодної потреби вимагати осібний суд, якщо праведники вже пішли до вічного блаженство, а грішники - на вічні муки.

Продовжив Зизаній раціоналістичну традицію і своїм розумінням природи душі. У "Казаннях святого Кирила", посилаючись на авторитет Йоана Златоуста, братський полеміст запевняє, що не може бути так, "абы иноє тіло грішило, а иноє мучити ся міло. И иноє добре чинило, а иноє коруновано" . Тому, всупереч тезі про відокремлення душі від тіла в момент смерті людини, твердив, що душа не може існувати окремо від тіла: "Не маш мук и огня дочасного ані душі без тіла...". А перед Страшним судом, "душа з тілом по воскресеніи на суд повстанет".

Такі ж погляди, по суті, розвиває автор "Душевника". Він не просто вказує на неподільність душі й тіла ("леч Закон и пророци с апостоли ясне віражають нераздєлимєй бити душі от плоти"), а на її смерть після тілесної смерті людини: "исход душі человіческая зове Писмо Святоє умрениє[м]". Анонім постійно підкреслює, що душа, як і тіло, також бере участь у всіх земних вчинках людини. Адже "...душа без плоти ничтож[е] сотворити не може, но єгда с плотию жива єст, тогда творит все - люб злое, люб доброє". При цьому духовна і тілесна смерть людини аж ніяк не означає абсолютної конечності буття душі, бо буде Друге пришестя Господа і суд над душею і тілом померлого. "А єгда помрут, то юж умершими спят, в гробєх лежат, в прах ся обращают... дня суднаго ожидают. А єгда бог пришле час от гробов въстанут, тіи души вкупє с плоттю очутятся от гроба, на глас сина божия оживут". І врятується не всяка душа, а лише гідної людини, яка "бога всхваляє", слухає Творця: "А бог ю сохраняєт и увеселяє, кто к нему душу подношає". Таким чином, ідея смертності душі має для автора не лише етичну, а, передусім, біблійну мотивацію - тільки Бог може визначити, гідна душа майбутнього спасіння чи ні.

Не складно побачити у цитатах "Душевника" прямі аналогії з творами Зизанія. Однак і сам Зизаній лише продовжив аргументи, що їх до нього висували інші християнські мислителі, починаючи вже з Тертулліана та Орігена. Подібні ідеї на українському ґрунті можна зафіксувати й у XVII ст.; це доводить низка полемічних творів, що вийшли з православного кола для їх спростування ("Книга блаженного Іова Железо"; віршований комплекс, знайдений у бібліотеці Києво-Михайлівського монастиря; анонімна збірка "Книга о вере", "Екзегезіс" і "Патерікон" Сильвестра Косіва тощо). Викладач Київської братської школи Кассіан Сакович у 1625 р. пише об'ємний "Трактат про душу", який повністю присвячує спростуванню вільнодумних поглядів на проблему. Та вже у XVII-XVIII ст. речники української богословської школи Йосип Кононович-Горбацький (один з перших професорів Києво-Могилянської академії) і Георгій Кониський (студент, викладач, згодом ректор академії) продовжили традицію заперечення безсмертя душі. У цьому бачимо глибинний зв'язок між епохами, культурними явищами, різними соціальними прошарками, що зумовив подальший розвиток в Україні нових релігійних ідей.

У XVIII-XIX ст. спостерігаємо чергове піднесення християнського раціоналізму на теренах Росії, Білорусі, України, що підготувало тут появу сучасних протестантських течій. Ґрунтовані на попередній вільнодумній традиції, вони знову проявилися в церковно-опозиційних рухах, які, з одного боку, вийшли з православного середовища, з іншого - сформувалися як оригінальні віросповідні моделі, з відчутним впливом пізнього Протестантизму. В тодішній Православній Церкві опозиційні настрої знайшли своє втілення в хлистівстві, з якого вийшло чимало радикальних відламків, в громадах суботників, апокаліпсистів, у багатьох безпопівських старообрядницьких течіях, що розглядали офіційну Церкву земним уособленням антихриста, котрий вже прийшов на землю. Цей релігійно-опозиційний потік відобразив ідейні шукання соціальних низів часів чергової суспільної і церковної кризи, спроби витворення нової віри, що її розуміли як повернення втрачених біблійних істин, ідеалів братерства, етичного життя. У своїх пошуках ідейного протистояння Церкві ці течії звертаються до засад апостольського християнства, часто змальовуючи його в надмір ідеалізованому вигляді. Звідси їхні фантазійні погляди та утопічні мрії, ґрунтовані, однак, на щирому прагненні Живого Бога та істинної віри. А у поверненні до засад Біблії православні вільнодумці XVIII-XIX ст. знову актуалізують вчення про Суботу і Друге пришестя Господа. Сабатіанство та актуальна есхатологія були головними в соціо-етичних побудовах більшості цих течій, особливо суботників та апокаліпсистів, що засвідчують навіть назви, яким вони віддали перевагу у власній релігійній ідентифікації. 
Найбільш послідовне втілення знайшли зазначені ідейні пошуки в течіях духоборів, молокан, громадах "Нового Ізраїлю", прихильників Миколи Ільїна (ільїнці, або сповідники сіонської вістки), що набули поширення в Україні у XVIII-XIX ст., остаточно розірвавши з Православ'ям й утворивши доволі оригінальні християнсько-раціоналістичні моделі. Їхня критика Церкви знову була сфокусована на проблемі невідповідності її традиційного вчення змісту Біблії. А у главу проблеми - висунуто Закон Божий як наріжний принцип, що пронизує і, водночас, з'єднує Старий і Новий Завіти. Позаяк приписи Старого Завіту є фундаментом новозавітних, їх етичним ключем, то правдивим вченням може бути лише таке, що відновлює ці приписи, від яких давно відійшла офіційна Церква. 

Так, на думку ільїнців, саме пророчі книги Старого Завіту та Апокаліпсис у Новому Завіті є біблійною основою, котра вказує усім віруючим правильний шлях до Царства Божого. Пройти по ньому може лише "духовно і тілесно чиста людина" - та, що має Божественні печаті: святкування Суботи, вживання лише дозволеної Богом їжі, дотримування Його очищувальних рекомендацій та настанов сімейного життя. У переддень тисячолітнього Царства - Нового Ізраїлю, який вже наближається, Христос, за переконанням ільїнців, відокремить Своїх "дійсних синів" від нечистих, "ошуйних". І кожному християнинові час зробити свій вибір: з ким він.

Досить подібне вчення фіксуємо у в антицерковному русі новоїзраїльців. У своєму напруженому очікуванні Другого пришестя Господа вони навіть відтворювали майбутні апокаліптичні події у своєрідних містеріях. Останні несли у собі палкий етико-повчальний заклик, який мав нагадувати його учасникам і глядачам повсякденну готовність до зустрічі з Христом. Одна з таких містерій під назвою "Нагорна проповідь" змальовує ідеал віруючого, якого хоче побачити Христос у час Свого повернення на землю. Це має бути людина, що над усе любить Бога і відчуває Його у своїй душі. Бо Господь місцем Свого замешкання обрав саме душу людську - храм духовний, а не церковний . Своє земне життя Божа людина повинна присвятити приготуванням себе і навколишнього світу до Другого пришестя. Звісно, Церква, її обряди, атрибути і спосіб церковного життя новоїзраїльцями однозначно заперечувалися. У власному общинному житті вони прагнули втілити засади апостольського братерства. Водночас у своєму євангелізаційному поклику створювали гуртки "практичного богослов'я" для проповіді Божої вістки.

Постійною темою у самотворчості вітчизняних вільнодумців XVIII-XIX ст. була також Субота і старозавітні приписи. До них звертаються у своїй збірці релігійно-етичних оповідань - "Животна книга" духобори. У центрі їхнього вчення - концепція людини як храму Божого. За нею, людина може стати святою, такою, що містить у собі Самого Бога. Її душа Божественна, а розум освячений неземною мудрістю, тому здатний до пізнання вищої істини, розкриття справжнього змісту Біблії. Але "духовний розум" набуває лише та людина, яка вступає у безпосереднє спілкування з Богом, не пошкоджене формальним обрядом і Церквою. Духобори відмовилися від усього, що, на їхню думку, є "зовнішнім", не духовним. 
Сповідування позацерковної віри та звернення лише до Біблії властиві і багатьом штундистським течіям. Деякі дослідники при цьому підкреслюють ретельне слідування ними побутових приписів Старого Завіту, котрі вони також не відокремлювали від новозавітних етичних вимог. А це обов'язково підносило питання морального та етосного наслідування Закону, відтак - звернення до Декалогу, життєво-практичних настанов і побутових рекомендацій Біблії. Цікаво, що православна література того часу, критично оцінюючи духоборство і штундизм, як позитив відзначала здоровий спосіб життя нововірців, їхню абсолютну тверезість, прискіпливу увагу до сімейно-шлюбних і міжособових відносин, надзвичайне працелюбство і законослухнянність. Зрозуміло, що такий етико-психологічний портрет був ґрунтований на визначальній - віросповідній основі.

І ще один істотний елемент спостерігаємо у багатьох раціоналістичних течіях: увага до біблійних пророцтв, особливе шанування пророчих книг та Об'явлення, впевненість у сповненні пророцтв і радісне очікування Другого пришестя Господа. Це є свідченням того, що Божа вістка не потребує конфесійних, станових, національних, культурних кордонів, бо заповідана Господом для всіх Його вірних. 

Як чимало інших єретичних рухів, ці течії у своїй опозиції до Церкви запозичували деякі ідеї, чужі християнському Символу віри. Однак у своєму неприйнятті самого факту відходу від приписів Біблії, їхнього занедбання історичним християнством вони відновлювали авторитет Слова Божого. І в цьому безперечний внесок раціоналістичних рухів у вітчизняну культуру.

Наявність підготовчого етапу історії засвідчує об'єктивність появи Адвентизму в Україні, поступальний характер його розвитку і закономірність сьогоднішньої присутності в суспільно-культурному житті країни.

3. Зародження і розвиток Церкви АСД в Україні

Історію Адвентизму як окремого протестантського руху в Україні можна поділити на ряд періодів.

Перший обіймає 1876-1886 роки, за яких відбувалось зародження Адвентизму в південних землях тодішньої Російської імперії. Кінець XIX ст. - 1917 рік - відкриття перших церковних осередків, поширення адвентистського руху і закладання організаційних підвалин Церкви. Впродовж третього періоду, у 1917-1928 рр., спостерігаємо процес ідейно-доктринального формування Адвентизму, становлення його церковної структури і створення перших національних союзів. 1929 - 1979 роки позначені правовими утисками Церкви з боку радянського режиму і штучним придушенням її повноцінного функціонування. Звичайно, й у цих складних умовах діяльність Церкви не було припинено. Однак цей, четвертий, період цілком певно можна назвати часом латентного розвитку ЦАСД, спрямованого на збереження її попередніх набутків і адаптацію до існуючої суспільно-політичної ситуації. П'ятий період - 1980-1990 роки - період утворення Всесоюзного центру ЦАСД як складової Всесвітньої організації АСД, налагодження співпраці з її Генеральною конференцією. З 1991 р., внаслідок здобуття Україною державної незалежності, політико-правових і духовних змін в її житті, Церква вступила у черговий період свого розвитку. За нього відбувається становлення нового національного союзу - Української Уніонної Конференції ЦАСД, ефективне поширення Божої вістки через повноцінну участь Церкви у суспільно-культурному житті країни. 

Передвісники нового релігійного руху
У багатьох виданнях зазвичай появу адвентистських громад в Україні пов'язують з діяльністю іноземних місіонерів, в першу чергу Людвіга Ріхарда Конраді. Це не зовсім так. До перших проповідників Триангельської вістки в Україні слід віднести Михайла Беліну Чеховського і Теофіла Бабієнка.

Михайло Чеховський (дворянський герб Беліна) народився у 1818 р. в селищі Сецеховіце, неподалік Кракова, з молодих літ готував себе до служіння у Римсько-Католицькій Церкві. 1843 року прийняв священицький сан і був призначений викладачем монастирської школи. Та невдовзі молодий служитель переживає розчарування щодо морального стану Церкви і з ідеєю її реформи вирушає до Риму. Не знайшовши в Апостольській столиці співчуття своїм переживанням, він пробує самотужки втілити бодай часткові нововведення у власному служінні, котрі б відповідали біблійним чеснотам. Це, звичайно, накликало на нього великі неприємності. І в 1850 р. Михайло зрікається духовного сану, а наступного року разом із родиною емігрує - спочатку в Брюссель, потім Лондон і, нарешті, в Канаду. У Монреалі він попервах знайомиться з баптистською громадою, а згодом, під час поїздки до США, - з адвентистами. Під впливом нових друзів та, найбільше, внаслідок ретельного дослідження Біблії Чеховський приймає нову віру, переїздить у Батл Крик і близько сходиться з подружжям Еллен і Джеймсом Уайт. Маючи щирі патріотичні почуття, він постійно думав про повернення в Європу. Це сталося 14 травня 1864 р. - на 10 років раніше приїзду першого адвентистського місіонера Д.Ендрюса, якого Генеральна Конференція АСД офіційно скерувала у Старий світ.

Після організації низки громад в Італії, Швейцарії, Угорщині, Румунії, Михайло мріє про Церкву на Батьківщині. Про ці плани свідчать його тогочасні листи до друзів: "Серйозний голос застереження крокує чудовими Карпатами, дійшовши Польської Галичини..., великого і дуже гарного міста Львова, в якому мешкає чимало щирих душ, готових почути прекрасну звістку про вічне Царство дорогого Спасителя Ісуса Христа". В іншому листі читаємо: "Нині відкриті переді мною двері..., щоб писати і проповідувати моїм землякам в Кракові, Львові та по всій околиці..." . Відомо, що Чеховський, маючи друзів у Західній Україні та Буковині, бував тут і проводив євангелізаційні зібрання. Не випадково, як повідомляє німецький журнал "Zionswachte" від 30 вересня 1911 р., перша група адвентистів у Чернівцях була заснована 1867 року якраз під час релігійних лекцій Михайла Чеховського, які він читав робітникам кахельної фабрики у приміському районі Роша. Громада у рік свого заснування мала 7 членів і 8 відвідувачів Суботньої школи. 

Серед піонерів нового руху у Східній Україні найбільш відомий Теофіл Андрійович Бабієнко. До свого навернення він не бував за кордоном, не спілкувався з іноземними місіонерами, не тримав у руках жодних видань, "противних" Церкві. Та й взагалі був клирошанином у православному храмі містечка Тараща Київської губернії. В особі Бабієнка маємо приклад самостійного усвідомлення нової віри - завдяки Слову Божому і силі Святого Духа, тобто ще один доволі типовий в історії народного богошукання факт. Спочатку під час служіння у храмі, потім самотужки вивчаючи Біблію, цей простий чоловік поступово впевнився у тому, що релігія, яку він сповідував, не в усьому погоджена зі Святим Письмом. У 1877 р., згуртувавши навколо себе таких же вільнодумців, Бабієнко остаточно пориває з Православ'ям і засновує "Спільноту братів, які досліджують Слово Боже". Члени спільноти проповідували по навколишніх селах святість Суботи і близький прихід Господа. У 1883 р. Бабієнко звернувся до київського генерал-губернатора за дозволом відкриття невеличкого будинку, де б могли збиратися на суботню молитву всі бажаючі. Результат таких дій був типовим: Теофіла Бабієнка заарештовують "за поширення єресі" і вивозять до Північного Кавказу - у той час місце висилки багатьох інакомислячих. 

На засланні Теофіл продовжує вивчати Біблію, дотримуватися Суботи та очікувати Господнього пришестя. Саме на Кавказі він уперше зустрічає адвентиста - німця Конрада Лаубгана. Той часто приходив у гості до німця, в якого працював Бабієнко. Лаубган, випускник теологічного коледжу в Базелі, рукопокладений проповідник, поширював нову вістку серед своїх співвітчизників-колоністів. У 1887 р. Бабієнко разом з п'ятьма висланцями приймає водне хрещення від Лаубгана; невдовзі хрещеними по вірі стають ще вісім осіб, які вже сповідували Суботу. Так Теофілові Бабієнку за допомогою Лаубгана вдається заснувати адвентистські громади з росіян та українців. Спочатку - у Ставропіллі цього ж 1887 року, а згодом - у сусідніх селах Михайлівці та Пелагеєвці. 

Серед місцевих помічників Бабієнка відомі Михайло Кузьмин з Олександродара, якого згодом було обрано пресвітером Ставропольської громади, а також брат Букрєєв, вивезений невдовзі разом із родиною до Сибіру; там він трагічно загинув. Бабієнко також пережив нове заслання - у Закавказзя, де продовжував палко звіщати Триангельську вістку серед висланих сюди молокан, баптистів, євангельських християн. Упродовж кількох років понад 200 осіб у Закавказькому регіоні почало визнавати Господню обітницю і дотримуватися Суботи. В 1890 р. у селищі німецьких колоністів Ейгенхеймі, під час першої адвентистської конференції на теренах Росії, Бабієнко був рукопокладений на проповідницьке служіння. Над новим слугою Божим нависла чергова небезпека. Та Бог врятував його: Теофілові, за активного втручання в його долю деяких протестантських церков Англії, вдалося виїхати до Румунії, звідки у 1903 р. він із родиною емігрував до Канади. Такою була доля багатьох вільнодумців у царській Росії.

Початок Адвентизму в Україні
Приблизно цього ж часу - у 80-90-ті рр. XIX ст. - виникають адвентистські громади на Волині. На думку деяких дослідників, сюди також приїжджав Михайло Чеховський, і його місія мала успіх. Вже у 1888 р. у селі Жарнувка, поблизу міста Дубно, виникла перша місцева адвентистська група. Через два роки було засновано громаду під Луцьком. Її очолив Карл Рейвен, який приїхав з Таврійської губернії до місцевих колоністів. Невдовзі два члени цієї громади, працівники столярного цеху Конрад Фендель та Йозеф Щледзінський переїхали з родинами у Лодзь, де 1896 року заснували невеличку громаду "суботників", яку відвідав Генріх Лєбсак. Після його проповідей в Лодзі чимало місцевих католиків приєднались до нової громади. Досить швидко в Східній Польщі був утворений церковний осередок, який мав у Лодзі біблійну школу і невеличку місію, що опікувалася, зокрема, віруючими західних теренів України та Білорусі. Керівниками центру стали Давид Геде та адвентист із Житомира Фрідріх Ремпферт. 

Приїхавши 1901 року з австрійських заробітків до рідного Бєльська, працівник парфумерної фабрики Юліан Петер і тут засновує громаду, навернувши в Адвентизм свого сусіда Павла Недобу. З іменем останнього пов'язане утворення громад АСД в багатьох населених пунктах Галичини. 1906 року було зорганізовано Варшавський осередок на чолі із Германом Шмітцом, який також істотно вплинув на поширення Адвентизму в Західній Україні, "рекрутуючи своїх прихильників з місцевих католиків, православних і протестантів" . Найбільш активними проповідниками "адвентусу" в Прикарпатті були Й.Міт, В.Прілвіц, П.Недоба, Е.Енселет, результат діяльності яких - новопосталі у 1906-1912 рр. громади у Старому Бєльську, Скочові, Яворі, Неродині, Віслі та ін. 

А до Києва Триангельська вістка дійшла у 1902 р. через Андрія Венцлау, який приїхав сюди зі с. Галенівка, що неподалік Коростишева, і оселився у Святошино. Сам Венцлау прийняв істину ще в 1897 р. від родичів з Росії. А першим місцевим адвентистом став майстер човнів Гранберг, який мешкав на Подолі. В домі Гранберга група адвентистів на чолі з Венцлау проводила свої перші богослужіння. Це була зовсім невеличка громада, у 1903 р. вона налічувала усього лише 6 осіб. Та вже у 1910 р. мала 58 членів. У 1907 р. у Києві був відкритий другий молитовний будинок, 1913 - третій. 

Піонерами Адвентизму в Криму були Яків Ресвік і Герхард Перк, які також прийшли до Божої Істини різними шляхами. Ресвік ознайомився з новим вченням у США, коли у 1880-х рр. гостював там у родичів. Повернувшись додому, почав писати листи в Олександрівськ (тепер Запоріжжя), де мешкало чимало його знайомих і близьких, а також проповідував у населених пунктах Криму. І Ресвіку вдалося заснувати невеличкі групи "сповідників Суботи" у Саках та Япончі. 
Герхард Перк був вихідцем з німецьких поселенців-менонітів, а про Адвентизм дізнався під час читання релігійної літератури, яку отримували з-за кордону його сусіди. Якось у 1882 р. меноніт з Візенфельда (під Павлодаром), показав Герхарду трактат під назвою "Вістка третього ангела". Книжка зацікавила юнака, і він написав у видавництво з проханням надіслати ще якусь літературу. Так було налагоджено листування Перка з Августом Кунцем, який очолював Відділ зв'язків Генеральної Конференції АСД у Батл Крик. Перк тоді якраз працював книгоношею Британського біблійного товариства в Росії, і у 1886 р. отримав листовне прохання від Людвіга Конраді (скерованого Генеральною Конференцією до Європи) допомогти у поширенні адвентистських видань. Хоч це було дуже небезпечно, Перк погодився стати першим літературним євангелістом Церкви АСД в Росії. Все більше читаючи Біблію і нові твори, які припали Герхардові до серця, він нарешті переконався в необхідності дотримання Четвертої Заповіді і почав, за Біблією, святити Суботу. Коли у 1886 р. Герхард Перк зустрів в Одесі прибулого в Таврійський край з євангелізаційною місією Людвіга Конраді, останній був приємно здивований кількістю "суботників", цілком готових до Хрещення. Хоча про це він і так уже знав, маючи на руках чимало листів від щирих християн з Росії.

Започаткування Адвентизму в Таврійській губернії є особливо знаменним. Адже саме тут - в кримському містечку Бердебуллат (сьогодні селище Привольне) наприкінці червня 1886 р. і було зорганізовано першу громаду АСД, з якою цей протестантський рух пов'язує свій початок в Україні і Росії. Хоча і до цього часу на її теренах існували окремі групи, самотужки чи колективно діяли ранні провісники Христової віри, та саме громаду з Бердебуллат адвентисти вважають своєю першою легітимною общиною. Її створення відбувалось за статутними вимогами Генеральної Конференції АСД, її пастором певний час вважали рукопокладеного проповідника Людвіга Конраді (хоча, можливо, він тут більше ніколи і не був). А першими членами громади стали 19 місцевих мешканців, які прийняли від нього Хрещення. Після проведення першої Вечері Господньої новохрещенці обрали свій керівний осередок і прийняли церковний Статут.

Факт утворення нової громади, що виглядала дуже підозрілою в очах місцевої влади і Православної Церкви, не минувся адвентистам безслідно. Майже одразу ж по Євхаристії Людвіга Конраді і Герхарда Перка було заарештовано за "поширення іудейської релігії" та ув'язнено у Перекопську тюрму. Через 40 діб, завдяки втручанню американського консула в Росії (Людвіг Конраді був громадянином США), в'язнів звільнили, взявши з них підписку про виїзд за межі губернії. По дорозі до Саратова, де проживало чимало переселенців з Німеччини і Голландії, місіонери провели кілька богослужінь в Олександрівську, і 15 вересня 1886 р. заснували тут ще одну громаду, молитовно підготовлену до прийняття істини Яковом Ресвіком.

Як бачимо, Триангельська вістка, а також заклики до повернення Закону Божого і Четвертої Заповіді майже одночасно і цілком незалежно лунали в різних кінцях України, зробивши тут появу нового релігійного руху цілком закономірною. 

На шляху до створення Церкви
Жваве поширення Адвентизму в Росії, збільшення регіонів його присутності, прилучення до руху все більшого числа людей потребувало вирішення багатьох організаційних проблем. Настав період церковного будівництва. Початок ХХ ст. в історії вітчизняного Адвентизму позначений цілою низкою регіональних і всеросійських конференцій та з'їздів, на яких керівники нової релігійної спільноти обговорювали питання внутрішнього і зовнішнього життя Церкви, характер і основні напрямки її діяльності. При цьому вони вже могли звертатися до тих взірців, які були випробувані у практиці молодого протестантського руху в інших країнах.

На той час в Європі вже існувала досить розгалужена структура ЦАСД, започаткована у 1884 р., коли у місті Базелі була заснована Швейцарська Конференція, перейменована невдовзі в Європейську Уніонну Конференцію. Офіційним головою останньої був П.Холер, а фактичним керівником Людвіг Конраді. 1889 року за ініціативою останнього відкрито місіонерський центр у Гамбурзі. У 1901 р., через істотне збільшення кількості адвентистів у Європі (за деякими даними, на початку ХХ ст. тут налічувалося 3.600 членів ЦАСД), постала необхідність створити новий церковний осередок. Так розпочала свою діяльність Німецька Уніонна Конференція, що обіймала 13 країн Європи і мала низку місіонерських полів: Голландське, Російське, Австро-Угорське та Балканське. 

Російська місія одразу привернула до себе увагу активними темпами кількісного зростання. Так, якщо восени 1890 р. Церква АСД в Росії налічувала 356 членів, то на початку 1900 р. - вже 1037 віруючих, об'єднаних у 28 громад. І це в той час, коли Православна Церква мала в Російській імперії статус державної, а більшість неправославних конфесій перебувала поза законом. Та вже після Указу царя Миколи II "Про зміцнення начал віротерпимості" (від 17 квітня 1905 р.) і Маніфесту "Про дарування населенню непорушних основ громадянської свободи на началах дійсної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів" (від 17 жовтня 1905 р.), котрі юридично уможливили вихід особи з Православної Церкви та приєднання до іншої конфесії, кількість протестантів в Росії зростає. 

Адвентистські ж громади виникають в багатьох містах і населених пунктах і, переважно, у південних регіонах. Особливо - після спеціального циркуляра за № 55327 від 6 листопада 1906 р. голови Міністерства внутрішніх справ Росії Петра Столипіна про надання адвентистам свободи віросповідання. Вже цього року російське братство АСД поповнилося 807 новими членами; до кінця 1906 р. його чисельність сягала 2.282 особи, 1907 р. - 2.500, 1908 р. - 3.077 членів. 1911 року ЦАСД в Росії мала близько 4 тис. вірних, а 13 з 58 служителів Церкви були росіянами та українцями. Спочатку основну кількість новонавернених складали німці-колоністи, котрі мешкали в Україні та на Північному Кавказі. Але з початком Першої світової війни, що принесла тяжкі випробування російським німцям, ситуація поступово змінюється. Так, за деякими даними, у 1912 р. з майже 5.500 адвентистів Росії 64% були колишніми православними, 36% - баптистами і лютеранами . Попри те, що навіть у 20-х рр. керівництво адвентистського руху представляли ще, переважно, вихідці з Німеччини та Прибалтики, національне обличчя місцевих громад все більше відтворювало автохтонний склад країни. 

Перспективний регіон вимагав належної підтримки. Всесвітня організація АСД прагнула забезпечити свою нову спільноту духовною літературою, богословською підготовкою молодих кадрів, налагодженням міжцерковних стосунків. Наприкінці ХIХ ст. у Лондоні вже діяло Міжнародне видавництво АСД, а в Гамбурзі - славнозвісне "Трактатне товариство", які готували адвентистську літературу для внутрішніх та євангелізаційних потреб Церкви. Спочатку видання друкували німецькою мовою. Але успіхи Адвентизму в Росії надихнули видавничий комітет "Товариства" на оперативний переклад його продукції російською мовою. В кінці XIX - на початку XX ст. була видана ціла серія російськомовних творів: "Який день ти святкуєш і чому?", "Шлях у Святий Град, вказаний Богом", "Страждання Христа для спасіння людства", "Тисячолітнє Царство" та ін. Про неабиякий попит цієї літератури свідчили схвальні відгуки з різних місць Росії та прохання нових видань. Наведемо хоча б один приклад, який згадує пастор В.Ізінг (на початку ХХ ст. - секретар Російського поля): "Улюблені брати у Господі! Сердечно вітаємо Вас з міста Ялти і звертаємося до Вас з проханням в надії, що Ви його виконаєте. Нас тут невеличкий гурток - 25 осіб. Більшою частиною ми сільські трудівники і маємо мізерні кошти... прочитали Вашу... книжку, в якій вміщено відповіді Святого Письма на дуже важливі питання, там також пояснюються слова Спасителя і пророцтво про дракона зі сьома головами і десятьма рогами. Ми знайшли вашу адресу і просимо надіслати нам ще п'ять примірників цієї книги".

У 1899 р. було налагоджено переклад і передрук видань у Ризі. Та це не могло задовольнити всіх бажаючих: до 1907 р. літературу готували тут переважно латиською й естонською мовами. Тому 1905 р. Гамбурзький видавничий центр починає друкувати російською також уроки Суботньої школи, а через два роки - щомісячник "Маслина". З 1913 р. "Маслину" перейменовано у "Благую весть", а редакцію часопису перенесено до Санкт-Петербурга. Редактором цього російськомовного журналу став Іван Львов - один з найосвіченіших і авторитетніших діячів ЦАСД в Росії, випускник першої адвентистської семінарії, створеної в Європі. 

Збудована на біблійних підвалинах духовна

Данні з www.adventist.org.ua